ПЕРЕДМОВА

Твердиня Православ'я Закарпаття -
Ізький Свято-Миколаївський чоловічий монастир

 

Присвячую моєму батькові,
який покоїться на кладовищі
Ізького Свято-Миколаївського
чоловічого монастиря.
Автор

Історичним часом загального прийняття східного (православного) християнства на Закарпатті вважаються останні десятиріччя IX століття1. Це були часи, коли на запрошення правителя Великої Моравії (у складі якої тоді перебувало Закарпаття) святого рівноапостольного князя Ростислава в його володіння прибули з місією просвітництва та християнизації святі брати Мефодій і Кирило зі своїми учнями, які й вважаються хрестителями прадідів сучасних закарпатців.

Існує думка, що наприкінці X — початку XI століть Закарпаття могло бути в складі Київської Русі, але згодом угорці захоплюють ці землі.[1]

У XVII столітті, після приєднання Угорського королівства до Австрії, де при владі перебувала католицька династія Габсбургів, почалось насильницьке покатоличення жителів Закарпаття, які тоді називались угри-нами, угрорусами, карпаторосами, карпатськими русинами, русинами. З того часу вірність Православній Церкві стала розглядатись як державна зрада.

Офіційним введенням унії та початком Греко-Католицької Церкви на Закарпатті вважається 24 квітня 1646 року, коли володарка Ужгородського замку графиня Ганна Другет організувала акцію, під час якої 63 з 1300 православних священиків Мукачівської єпархії дали присягу на вірність Риму. Це стало сумним початком розділення русинів на ворогуючі сторони.

Майбутнє покаже, як жорстоко помилились апостати, зрадивши Православну віру в обмін на світські права та привілеї. Влада ж одразу забула про свої зобов'язання — уніатське духовенство Закарпаття й надалі залишалось у жалюгідному стані. Живучи за рахунок збіднілого селянства, ці священики, як і раніше, мали відробляти панщину, сплачувати податки; а тим часом проводилась насильницька суспільна мад'яризація населення, починаючи з урядових установ і закінчуючи церковно-парафіяльними школами.

Після смерті православного єпископа Досифея Федоровича (помер 1734 або 1735) влада заборонила обрання нового архієрея для православних русинів. Це дало підставу австрійській імператриці Марії-Терезії у 1767 році зробити заяву про те, що Православної Церкви на Закарпатті більше не існує. Довгий час здавалось, що насправді з Православ'ям на Закарпатті навіки покінчено, але всупереч цьому воно жило в серцях закарпатських русинів, які все своє життя чекали того часу, коли можна буде вільно сповідувати свою споконвічну віру.

У період з 1710 по 1918 рік на території Австро-Угорщини діяла Православна Автокефальна сербська Митрополія-Патріархат з центром в Сремських Карловцях, юрисдикція якої поширювалась на всю імперію[2]. Завдяки цьому православні русини мали змогу хрестити своїх дітей у сербських священиків в Мішкольці, Егері, Будапешті та інших містах або запрошували до себе цих священиків для виконання таємних церковних треб.

Водночас на Закарпатті дух Православ'я продовжує існувати навіть в уніатстві. Так, усупереч своїй конфесійній належності протягом 26 років проповідував Православ'я у своїй парафії в селі Іза священик Іоанн Раковський, що за нез'ясованих обставин помер у 1885 році. І це були не поодинокі випадки, бо в 1903 році вже 380 жителів Ізи заявили про свій перехід у Православ'я і на законних підставах звернулись до сербського митрополита Георгія (Бранковича) з проханням про призначення до них православного священика. Однак внаслідок протидії уніатської влади православний священик не був допущений у село.

Для того, щоб покласти край відродженню Православ'я на Закарпатті влада ініціювала суд над православними ізянами. "Протидержавні агітатори" - так були названі православні - постали перед суддями на першому Мараморош-Сиготському процесі 1903-1904 років. За фальшивими свідченнями активісти православного руху були притягнуті до кримінальної відповідальності "за державні зраду й образу" уніатської Церкви. Суду були представлені й своєрідні "речові докази" — богослужбові книги, видані в Росії, де згадувалось ім'я Царя і Патріарха; хрест та напрестольне Євангеліє. Попри абсурдність звинувачень, семеро підсудних були засуджені загалом до 5 років позбавлення волі та грошових штрафів. Після відбуття покарання один з них — Іоаким Вакаров був застрелений жандармами на вулиці у рідному селі.

Незважаючи на все це, рух за відродження Православ'я на Мараморощині[3] зупинити не вдалось. У 1906 році 140 жителів с. Великі Лучки біля Мукачева також переходять у Православ'я, узгодивши попередньо свої дії із чинним законодавством. За ними послідували жителі більш як двох десятків населених пунктів, серед яких: Горінчево, Липша, Кошелево, Нанково, Нижній Бистрий, Велятино, Чумалево, Теребля, Угля, Буштино, Кричево, Бедевля, Білки, Ільниця, Ясіня, Рахів, Великий Бичків та ін. [4]

Там, де влада чинила перепони законним вимогам громадян імперії, русини бойкотували уніатські храми — діти залишались нехрещеними, шлюби — невінчаними, мертвих ховали самі зі співом "Святий Боже".

Зібравши за допомогою таємних агентів поліції та доносчиків необхідний матеріал, угорська влада вирішила влаштувати новий судовий процес. Так, 29 грудня 1913 року розпочався другий Мараморош-Сиготський процес. Але, всупереч сподіванням його організаторів, картина першого сфабрикованого процесу повторилась: за відсутністю доказів із 189 притягнутих до суду на лаві підсудних опинилося лише 94. їм було інкриміновано підбурювання до антидержавної діяльності, яке нібито полягало в контактах з головою Галицько-руського товариства графом В. Бобринським у Санкт-Петербурзі, а також представниками Руської Православної Церкви — архієреями Євлогієм (Георгієвським) та Антонієм (Храповицьким). Як і на попередньому процесі, речовими доказами звинувачення були виготовлені в Росії ікони, хрест, напрестольне Євангеліє, богословські та богослужбові книги. Під час слідства звинувачених, що перебували у в'язниці, били, обливали холодною та гарячою водою, внаслідок чого троє з них психічно захворіли.

Сімнадцять адвокатів, серед яких були чехи, словаки й серби, блискуче довели неспроможність усіх звинувачень. Але, незважаючи навіть на протест світової громадськості, 3 березня 1914 року 32 з 94 звинувачених були засуджені до 39-ти з половиною років ув'язнення загалом і великого грошового штрафу. Головним "злочинцем" було визнано ієромонаха Алексія (Кабалюка), якому присудили 4,5 років ув'язнення і штраф.

Розпад Австро-Угорської імперії приніс слов'янським народам, що перебували під її владою, національну та релігійну свободу. Згідно із Сен-Жерменською мирною угодою від 10 вересня 1919 року Закарпаття увійшло до складу новоутвореної слов'янської держави Чехо-Словаччини, йому було гарантовано автономію і невтручання в церковні справи. Результатом цього став масовий перехід закарпатських русинів до прадідівської Православної Церкви.


1.У 1991 році на Закарпатті проходили торжества, присвячені 1100-річчю утвердження Православ'я в цьому регіоні святими рівноапостольними Мефодієм і Кирилом.
2.Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей. М., 1994. Т. 1. С. 114-116.
3. Мараморошем називався один з чотирьох комітатів (жуп), де мешкали закарпатські русини за часів Австро-Угорської імперії. Він складався із сьогоднішніх Хустського, Тячівського, частин Міжгірського і Рахівського районів Закарпатської області України та прикордонної частини Румунії з містом Сигет.
4. История Православной Христианской Церкви для карпаторусских учеников народной и гражданской школы. Ужгород, 1936. С. 41.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА
ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ
МОНАСТИР В УРОЧИЩІ "КАРПУТЛАШ"
МОНАСТИР ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ
ВІДРОДЖЕННЯ МОНАСТИРЯ
ПРОСЛАВЛЕННЯ У СОНМІ СВЯТИХ СХИАРХІМАНДРИТА АЛЕКСІЯ (КАБАЛЮКА)
СУЧАСНИЙ СТАН МОНАСТИРЯ
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
ІЛЮСТРАЦІЇ