ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ

До введення горезвісної Ужгородської унії 1646 року, яка посіяла між закарпатськими русинами ненависть та ворожнечу, на Закарпатті центрами релігійно-православного життя були Мукачівський, Углянський, Грушівський та Імстичівський монастирі. У першій половині XX століття центром святого Православ'я в цьому регіоні постає Свято-Миколаївський чоловічий монастир в селі Іза Хустського району.

По закінченні Першої світової війни, на початку 1919 року з ув'язнення повертається додому в Ізу ієромонах Амфілохій (Кемінь), який у Будапешті призначається сербським єпископом Георгієм (Зубковичем) парафіяльним священиком у рідне село. Отець Амфілохій був неспроможний сам задовільнити всі релігійні потреби православних земляків. Він їде в Росію до Свято-Онуфріївського монастиря в Яблочин на Холмщині, який був розсадником православного духовенства для Закарпаття[5]. Тут він звертається за допомогою до своїх односельців — ієромонаха Матфея (Вакарова), священиків Георгія Плиски та Михаїла Мачки, з якими й повертається на батьківщину.

Ієромонах Алексій (Кабалюк) перебував у цей час в Україні, де після перенесених ним тяжких темничних мук проходив лікування в лікарні Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври[6]. У травні 1919 року отець Алексій повертається на Закарпаття й продовжує керувати рухом за відродження прадідівської віри. Центром цього руху стає село Іза.

Вищеназвані ієромонахи однією з перших справ вирішили створити в Ізі при сільському храмі чернечу обитель. Першими насельниками майбутнього монастиря були: Георгій Кундря, Василь Прокоп, Михайло Симулик, Юрій Вакаров, Іван Іваняс, Дмитро Бинь, Юрій Слава та Дмитро Барна. Вони оселились у сільському парафіяльному будинку[7]. Очолив організацію монастиря ієромонах Алексій.

На початку серпня 1921 року на Закарпаття прибув представник Сербської Православної Церкви єпископ Ніський Досифей (Васич), який разом з професором Касіаном Богатирцем, першою справою виробив статут православної єпархії для закарпатських русинів[8].

18 серпня під головуванням єпископа Досифея в Ізі відбулись перші збори братії Свято-Миколаївського монастиря, яка налічувала вісім чоловік — п'ять ієромонахів, одного ієродиякона і двох монахів. Головуючий привітав зібрання й вказав на важливе значення чернецтва в цілому, а також у справі поширення й утвердження святого Православ'я. Потім владика зупинився на необхідності організації братства згідно з монастирським статутом та обрання настоятеля, який повинен бути не володарем насельників, а старшим братом, який за межами обителі представлятиме братство. На пропозицію ієромонаха Матфея настоятелем монастиря одностайно був обраний ієромонах Алексій (Кабалюк).

Новообраний настоятель подякував братії за довіру та в коротких словах розповів історію останніх гонінь і своє бажання оселитись на Святій Горі Афон, але Господь інакше вирішив — послав його на місіонерську працю в рідний край і навіть сподобив носити узи за Христову віру. Далі страдалець сказав, що вважає себе слабим та недостойним для такого відповідального послуху й просить братію про допомогу в несенні цього важкого тягаря. Наприкінці свого слова отець Алексій відзначив великі заслуги ієромонахів Матфея і Амфілохія у справі утвердження святої православної віри та в побудові парафіяльного храму Ізи9.

Наступного дня, 19 серпня, на свято Преображення Господнього єпископ Досифей освятив новозбудовану церкву в Ізі та звів отця Алексія в сан ігумена. Після святкового богослужіння в новому храмі відбувся перший Собор православних русинів.

У квітні 1922 року повернулись до рідного села ієромонахи Димитрій (Кемінь) та Михайло (Сомош). Кількість насельників Ізької обителі зростала, тому виникло питання будівництва житлового корпусу.

Братія монастиря займалась ремеслами: шила взуття, одяг, церковні одежі, ченці у священному сані відправляли богослужіння в різних поселеннях області, а деякі з них несли послух парафіяльних священиків (наприклад, архімандрит Алексій, зведений у цей сан у липні 1923 року, крім керівництва монастирем, одночасно був і настоятелем Свято-Благовіщенського храму в м. Хуст).

На монастирських зборах 5 лютого 1925 року були присутні 15 чоловік братії: один архімандрит, дев'ять ієромонахів, три ієродиякони і двоє ченців. Збори прийняли рішення збудувати одноповерховий житловий будинок для братії при парафіяльному храмі (довжиною 25 м і шириною 10 м), з трапезною, кухнею та келаркою; вони обрали економом обителі ієромонаха Димитрія (Кеміня) та монастирське правління у складі п'яти чоловік. Головою правління став архімандрит Алексій, членами: ієромонахи Амфілохій, Матфей, Димитрій та ієродиякон Варлаам. Також було вирішено зробити монастирське кладовище з каплицею за селом у напрямку села Нанково[10].

Монастирські збори 28 квітня 1925 року, в яких брали участь 16 ченців, остаточно вирішили спірне питання щодо місця побудови братського корпусу. Більшістю була схвалена думка, що він повинен бути за межами села; таким до речі, було рішення Духовної Консисторії.

Цього ж року архімандрита Алексія було обрано головою Духовної Консисторії Автономної Карпаторуської Православної Церкви, тому на зборах постало питання про обрання нового настоятеля обителі. Таємним голосуванням з двох кандидатів (отців Амфілохія і Матфея) було обрано ієромонаха Амфілохія, але той відмовився від цієї посади, пославшись на те, що є настоятелем парафіяльного храму в Ізі й керівником будівництва жіночого монастиря в селі Липчі. Настоятелем монастиря був ухвалений ієромонах Матфей із звільненням з посади настоятеля храму в с. Нижнє Селище.

На цих же зборах було зазначено, що отець Алексій і надалі залишається архімандритом Ізького монастиря. Благочинним та керуючим монастирською касою був обраний ієромонах Михайло (Сомош), а на посаду економа — ієромонах Даміан[11].

Після цих монастирських зборів отець Матфей поїхав в Сербію до єпископа Ніського і Карпаторуського Досифея, де його було ухвалено настоятелем монастиря і зведено в сан ігумена.


5. Тут існувала дворічна богословська школа при монастирі, в якій навчались а потім висвячувались на священнослужителів закарпатські юнаки (див.: Василий (Пронин), игум. История Мукачевской епархии (с древнейших времен до Первой мировой войны 1914 г. ). Мукачево, 1954. С. 439. (Машинопись)). Сьогодні Холмщина знаходиться в межах Польщі.
6. Евлогий (Георгиевский), митр. Путь моей жизни. М., 1994. С. 236.
7. Дорофей (Филип), митр. Насильственное введение унии в Закарпатьи 1646-1649 гг., борьба с ней и ее ликвидация в 1949 году; развитие Православной Церкви до сего дня в Закарпатьи. Пряшев, 1964. С. 232. (Машинопись).
8. Палінчак М. Державно-церковні відносини на Закарпатті та в Східній Словаччині в 20—середині 30-х років XX століття. Ужгород, 1996. С. 43.
9. Книга протоколов в Свято-Николаевском монастыри с 1921 года. Протокол №1. (Рукопис) // Архів Ізького Свято-Миколаївського чоловічого монастиря.
10. Там же, протокол №9.
11. Там же, протокол №10.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА
ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ
МОНАСТИР В УРОЧИЩІ "КАРПУТЛАШ"
МОНАСТИР ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ
ВІДРОДЖЕННЯ МОНАСТИРЯ
ПРОСЛАВЛЕННЯ У СОНМІ СВЯТИХ СХИАРХІМАНДРИТА АЛЕКСІЯ (КАБАЛЮКА)
СУЧАСНИЙ СТАН МОНАСТИРЯ
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
ІЛЮСТРАЦІЇ