Нанківська Чудотворна Ікона Божої Матері

Нанківська Чудотворна Ікона Божої Матері

Монашеськая та мисионерськая деятельность преподобного Алексия Карпаторуського, сповидныка.

Жития и похвалы святых подобятся светлостию звездам: якоже бо звезды положени на небеси утверждени суть, всю же поднебесную просвещают, землю озаряют, и морю светят, и плавающих корабли управляют… Аще и затворена суть мощи их во гробех, но силы их поднебесной земными пределы не суть определены: чудимся тех житию, и удивляемся славе, еюже Бог угодившия ему прославляет.

Св. Симеон Метафраст[1]

21 жовтня 2001 року схіархімандрит Алексій (Кабалюк) був причислений до лику місцевошанованих святих Української Православної Церкви. Православний народ Божий в Закарпатті отримав свого небесного покровителя, молитвеника перед Престолом Господнім. Преподобний Алексій Карпаторуський сповідник явив собою взірець святості, монашеського життя, сповідництва за святе Православ’я. Його невтомними трудами було відроджено прабатьківську Православну віру в Підкарпатській Русі, і він по праву іменується “Апостолом Закарпаття”, відкривши людям історичну правду про унію, яка була насильно насаджена нашому народу, відома в історії як Ужгородська унія 1646 року. Його силами було відновлено церковне життя в монастирях та приходах, ним була принесена і запалена іскра ангелоподібного монашества, переданий дух і багатовіковий досвід преподобних отців святої Афонської гори, Києво-Печерської Лаври, Почаївської Лаври та інших монастирів. Як “отець православних русинів” і пастир свого народу, архімандрит Алексій був у центрі подій і суспільного життя карпаторуського народу. І його підтримкою і безпосередньою участю закарпатський народ виборював собі право національного самовизначення. Підкарпатська Русь була приєднана до єдинокровного братнього народу України, а Православна Церква в Закарпатті була прийнята в юрисдикцію Руської Православної Церкви.

Житіє преподобного надихає нас на благочестиве християнське життя, показуючи, що і в наш час можна досягати вершин святості і духовної досконалості. Дивлячись на його труди і подвиги можливо запаляться наші серця Божественною любов’ю, щоб в міру наших сил подражати в вірі і житті цьому великому Божому угодникові. Представляючи завжди перед собою духовний образ святого, разом з ним пройдемо по його життєвим стежинам, щоб разом з ним мати участь в Царстві Небесному.

 

Розділ І. Народження , становлення та Боже покликання Олександра Кабалюка.

Олександр Іванович Кабалюк народився 1 вересня 1877 року[2] (по старому стилю) на Рахівщині в благочестивій сім’ї Івана Кабалюка (†1903) та Ганні Кульчицької (†1922). В них було восьмеро дітей, з яких два хлопчики померли ще в дитинстві. Щоб прогодувати свою сім’ю, батько багато трудився на землі і був лісорубом. Мати — глибоко віруюча побожна жінка, зуміла прищепити дітям любов до Бога і людей, простоту життя та благочестя. При сильних недостатках, великій убогості, підкарпатські люди духовно загартовувалися, сповідуючи високі людські якості і духовні цінності. Пізніше митрополит Веніамін (Федченков) у своїх спогадах писав: “який же це був прекрасний народ!.. Яка дівственна недоторканість! Яка простота, яка фізична красота і чистота! Яке смирення! Яке терпіння! Яка працелюбність! І все це при бідності. Я бачив місця, де люди місяцями не їли пшеничного хліба, замінюючи його вівсяним, навіть соломою...”.[3] Дитяча довіра, відвертість, щирість, відсутність лицемірності — такі риси характеризують закарпатський народ. В такому дусі виховувався і молодий Олександр.

Коли йому виповнилося шість років, він був відданий своїми батьками в церковно-приходську школу, в якій відзначався успіхами та доброю поведінкою.

Вже з юних літ він бачив скривдження і поневолення свого народу, його чиста душа боляче сприймала неправду австро-угорських панів, знецінення рідної мови. Викладання в школі велось на мадярській (угорській) мові. За кожне сказане в школі на рідній мові слово належало п’ять ударів пліткою. Всюди і у всьому проповідувалась уніатська віра і мадярська культура. Все це відобразилося в дитячій душі хлопця в рішучий протест проти неправди і беззаконня.

Закінчивши церковно-приходську школу, Олександр бажав продовжувати свою освіту, але батьки боялися, щоб мадярський дух не захопив хлопця, щоб не згасив любові до рідного краю і своєї культури. Вроджене почуття віри, жадоба до знань спонукає юнака займатися самоосвітою. Він багато читає, цікавиться релігійним життям.*

Прийшов час проходити військову службу. В 1898 році, будучи по військових справах в Мишкольці, Олександр знайшов православну церкву. В 1901 році, після відбуття військової служби, він повернувся додому, де застав батька на смертному одрі.

Настав час визначатися в житті: або одружитися і вести сімейне життя, або ж цілком віддатися служінню Богу в монашеському образі. Божим помислом Олександр починає хворіти, і Господь Бог, що провидів духовні сили юнака, вибирає свого угодника на служіння Собі. Ще більше додав йому натхнення прозорливий старець ігумен Аркадій, який славився благочестивим життям у Біскадському монастирі (нинішня території Румунії), який рішуче порадив йому залишити думку про одруження. Так відкрито сказав волю Божу богопросвітлений старець, який, хоча і жив у греко-католицькому монастирі, але духом був православним.

В 1903 році Олександр Кабалюк ходив на поклоніння чудотворному образу Матері Божої в Повчу, де, помолившись, відчув благодатну допомогу зцілення від своїх недругів.[4] Там він почув про святе Православ’я, руські монастирі, про високі духовні подвиги монахів, почав читати православні молитвослови[5]. В душі його розгорілось бажання ще більше дізнатись про Православну віру. Господь ще раз укріпив майбутнього проповідника Слова Божого: як би в сні він бачив митарства, де мучились грішники. Після цього він рішуче пообіцяв стати православним[6].

Повернувшись додому, він ближче знайомиться з чоловіком за прізвищем Воробчук, який уже кілька разів побував у Києві, де відвідав православні монастирі, багато знав про руське монашество і душею тяготів до Православ’я, але нічого не міг зробити, тому що вся територія Підкарпатської Русі була в кайданах унії.

Повернувшись до дому, він ближче знайомиться з чоловіком за прізвищем Воробчук[7], який вже кілька разів побував в Києві, де відав православні монастирі, багато знав про руське монашество, душою тяготів до Православ’я, але нічого не міг зробити, тому що вся територія Підкарпатської Русі була в кайданах унії, від простодушних людей приховувалась історична правда. Прийшовши до Кабалюка, ця людина в непорозуміння виразилась: “Якої ми віри? Ми ж православні!” І дав прочитати житіє святого князя Володимира, богослужбові мінеї книжечку святого Димитрія Ростовського “Духовний Алфавіт”.

1905 році Олександр Кабалюк здійснює своє перше паломництво до православних святинь Києва[8]. Тут побачив і пережив духовну красу і невимовну радість Православної віри, велич і святість церковних служб. Помолившись в Києво- Печерській Лаврі пед чудотворною іконою Божої Матері відразу ж став цілком здоровим[9]. Як колись князь Володимир при зціленні своїх очей, так і тоді проповідник землі русинської вигукнув словами князя: “тепер тільки побачив я Бога істинного”[10].

Окрилений благодаттю Святого Духа, придбавши багато духовних книг, Олександр повернувся додому, влаштував собі маленьку потаємну капличку і почав у ній молитись по православному. До нього приєдналися декілька односельчан – сподвижників. Читали полунощницю, Псалтир, дотримувались посту. Він ділився своїми релігійними поглядами та переконаннями зі своїми земляками. Їздив в різні монастирі; Серчаву, Маріо – Повчу, Бороняво, Імстичово, Мукачево, де безпосередньо спілкуючись з народом проповідував святе Православ’я[11].

Це викликало підозру з боку венгерських жандармів які стежили за діяльністю Кабалюка і не одноразово проводили над ним допити, що заставило його на деякий час бути в дома.

Духовно багатіючи, сповідник Православ’я відчув Божу волю і покликання, зрозумів що прийшов час проповідувати Православну віру, пришов час страждати за Христа. “Господь просвещение мое, и Спаситель мой, кого убоюся; Господь защититель живота моего, от кого устрашуся… Аще ополчится на мя полк, не убоится сердце мое; аще восстанет на мя брань, на Него аз уповаю”. (Пс.26; 1, 3) з такими словами розпочав свою діяльність послідовник апостольської проповіді. У всіх куточках Закарпаття було вже багато людей які з нетерпінням чекали свого провідника. Русини вже знемогли під гнітом поневолювачів. Ще більше, взнавши, що їх зрадили, що унія то неправда, що вона була насильно насаджена карпаторуському народу, що їхня прабатьківська віра була православною і тільки вона спасительна і приводить до Бога, люди жодної хвилини не хотіли залишитись в такому полоні.

В чому ж заключалась унія і яка її історична доля. Чому вона не прижилась на Карпатській Русі? В чому її церковна не здатність і історична не правда?

Розділ ІІ. Історична несправедливість та еклезеологічна нездатність Ужгородської уніі 1646 року.

В місцевості, де тепер знаходиться, наша Закарпатська область мешкали білі хорвати – слов’янське плем’я, котре було складовою частиною Київської Русі[12]. З 896 року почався перехід венгерських племен через Карпати[13]. Як єдина держава Київська Русь* вона відбивала недругів зі своєї території, але коли в тридцятих роках XІІ століття вона розпалась на маленькі князівства, то Підкарпатська Русь була захоплена венгерськіми князями під владою яких вона залишалась ціле тисячоліття, тобто до кінця Першої Світової війни, в 1918 г, коли розпочалась Австро – Венгерська імперія.

Важко жилось карпаторуському населенню під владою венгрів, що заставляло його не раз піднімати повстання проти пригноблювачів, які мали своєю метою стерти з пам’яті народу почуття рідності з українським народом, який жив по другу сторону Карпат, і відірвати його від рідної руської і української культури[14].

Прийнявши Православну віру святих рівноапостольних Кирила та Мефодія і їх учнів, карпатороси довго залишалися православними, однак це їм приходилось важко відстоювати, так як з кінця ХІІ і початку ХІII століття, з переходом венгрів в католицтво, католицьке духовенство і королі, робили спроби схилити православних угрорусів в католицтво, і вся подальша історія Угорської Русі є ніщо інше як безперервна боротьба за святе Православ’я.

Латинське духовенство бачило непохитну і тверду волю наших предків, які не зраджували святе Православ’я і не підкорялись римському пристолу, пішло на хитрість. Вони підговорили владу всіляко пригноблювати православне населення, щоб довести його до крайніх злиднів і таким чином відректися від Православ’я і підкоритись Риму. Але населення залишалося вірним Православній вірі. Тоді латинське духовенство придумало “унію”, чим хотіло добитись своєї мети.

Офіційним введенням унії в Закарпатті вважається 24 квітня 1646 року, коли володарка Ужгородського замку графиня Анна Другет за ініціативи ченців – василіан Петра Росташинського та Гаврила Кошовича організувала акцію, під час якої 63 із 1300 священиків єпархії в присутності Єгерського латинського єпископа

Г. Якушича склали присягу на вірність Риму[15]. Були покладені такі умови:

  1. всі обряди Східної Церкви будуть повістю збереженні;
  2. єпископи повинні вибиратись самим духовенством і лише утверджуватись папою;
  3. уніати будуть зрівняні в правах і привілеях з Римо – католиками[16].

При цьому в обов’язковому порядку повинно було прийматися і співіснувати Римо – католицьке вчення:

  1. Римський папа є єдиний глава всієї християнської Церкви.
  2. для богослужіння і святого причастя достатньо використовувати пісний хліб.
  3. католицький догмат про чистилище – місце в якому знаходяться і очищуються душі, котрі ще не очищенні.
  4. Святий Дух сходить і від Отця і від Сина[17].

З цього часу унія поступово стала нав’язуватись русинам. Але я пізніше зазначав уніатський історик І. М. Кондратович “що цей акт приєднання був з’єднаний чомусь тільки на словах, і являється пізніше причиною багатьох непорозумінь”.

Так пастирі – іуди зрадили свій народ, вони не тільки відхилились від Святої Церкви душу свою покласти за своїх овець, але кинули їх на призволяще, самі стали вовками щоб тільки украсти, убити Христове стадо (Іоанна 10; 10) Віруючі люди, коли взнали то зразу “старій вірі” (так називали православну віру) своїх священиків, називали їх не душопастирями а “душоспокусниками”. Ніхто ніколи ще не признавав, що унія утворювалась в ім’я Боже, для миру в церкві. Вона зароджувалася в результаті бажання римських пап володіти всією церквою і державами[18].

Жодна із спроб виправдання унії не принесла бажаних результатів Ватикану, однак католикам не вдалося придумати який не будь більш ефективний засіб, аніж унія, щоб заставити перейти людей від Православ’я до латинства. В 16 ст. Єзуїт Антоній Паселін підкреслив: Здається, вигідніше поступово привертати руських в католицьку віру, дозволити їм триматись своїх обрядів і богослужіння, щоб пізніше вони прийняли і богослужбові обряди Римської Церкви[19].

Боротьба православного населення з не навистною унією набувала все нового і більшого розмаху. Унія була в повному упадку, уніатських храмів ніхто не відвідував, духовенство перебувало в гріхах і пороках. Після смерті останнього Мукачівського єпископа Досифея (+ 1735), імператриця Марія – Терезія зробила заяву про те, що Православ’я в Карпатській Русі більше не існує. Розпорядженням 1774 року уніатська церква дістає назву “Греко – Католицька Церква”.

Розпочалася запекла боротьба латинського духовенства зі святим Православ’ям. З 15-ти православних монастирів, одні були заселені латинянами, інші взагалі знищенні. В результаті жорстоких дій католикам вдалося формально “повністю” ліквідувати Святе Православ’я і захопити в другій половині ХYIII століття Мукачівську єпархію.

Венгерська влада довела закарпатське населення до важкого економічного становища. Очевидець тих подій писав: “В цілому світі не має землі нещасливішої, чим Угорська Русь... , забирають тут послідню корову, послідню козу, свіжо зібране зерно і навіть зрізану капусту. Майже вся земля в угорських селян відібрана, і їм доводиться платити нечувані ціни. Увесь рік угроруси вживають в їжу лише вівсяні коржі, капусту і картоплю; хліб їдять по великих святах. Певна беззахисність угрорусів експлуатується всіма, навіть духовенством... требує з прихожан великих поборів ... Угроруси не могли собі набути більше жахливих тиранів, чим яких вони мають тепер; ті, хто вбив їх тіло, пішли і на душу, — і ту стараються забруднити. Тисячолітню літургію йдуть конфіскувати в нього, щоб не мав ніяких втіх вимираючий народ, не смертю природною, а придушений суворою, крутою рукою, народу залишається лише бути під ярмом, і сховатися в гробу”[20].

Після цього здавалося що з Православ’ям в Закарпатті на завжди покінчено, але, на перекір всьому, воно продовжувало жити в серцях людей. Оскільки з 1710 року до 1918 року на території Австро - Угорщини існувала православна сербська митрополія у Сремських Карловцях, юрисдикція якої розповсюджувалась на всю імперію, православні карпатороси носили христити своїх дітей до сербських священиків в Мішкольц, Єгер, Будапешт, та інші міста. В той же час вони все своє життя тільки й чекали, коли можна буде вільно сповідувати батьківську віру[21], “Православ’я не було знищене в нашому народі по тій причині що народ дуже був привязанний до своєї віри, і по суті, унії він ніколи не приймав”[22]. На протязі існування унії, завжди знаходились ревнителі і поборникі за святу православну віру, силами яких підготувався той історичний момент, коли, Ужгородську унію буде ліквідовано і закарпатський народ стане причастником істинної віри Христової і цим знайде своє спасіння.

Це ієромонах Софроній, який в 1760 році підняв народне повстання проти унії, о. Олексій Товт, (1853–1909) який возродив Святе Православ’я серед Карпаторусинів в Америці, о. Іоанн Раковський (1815–1885) , трудами якого проповідувалась православна віра і звідки розпочнеться відроджуватися Православ’я подвигами святого Алексія Карпаторуського. В селі Іза, де він був священиком в 1903 році 380 жителів заявили про свій перехід в Православ’я і на законних підставах звернулися до сербського митрополита Георгія (Бранковича) з проханням про призначення до них православного священика. Однак завдяки протидії мукачівського уніатського єпископа Юліана Фірцака священик не був допущений в село. Більш того, щоб покласти край відродженню Павослав’я, влада ініціювала так званий І Мараморошський процес на якому за фальшивими свідченнями підставних осіб активісти православного руху були притягнуті до кримінальної відповідальності нібито за державну зраду і образу Греко-Католицької церкви. На підкріплення цього “звинувачення” суду було представлено “речові докази” — богослужбові книги, видані в Росії, де згадувалося ім’я Царя і патріарха, хрест та напрестольне Євангеліє. Незважаючи на абсурдність всього судового процесу, семеро підсудних були позбавлені волі загалом до п’яти років і оштрафовані у розмірі 2180 довоєнних крон, а найбільш активні — Г. Вакаров, В. Лазар, Г. Кемінь — до чотирнадцяти місяців ув’язнення та штрафу у розмірі 1000 довоєнних крон. Однак після відбуття покарання один з них Г. Вакаров, уже випущений із в’язниці, був просто на вулиці застрелений жандармами.23

У 1906 році 140 жителів села Великі Лучки біля Мукачева також переходять до Православ’я, узгодивши попередньо свої дії згідно з чинним законодавством. За ними послідували жителі понад двадцяти сіл. Там, де влада перешкоджала законним вимогам громадян імперії, карпатороси зневажали уніатську Церкву — діти залишалися нехрешенними, шлюби — невінчаними, покійники — погребали з молитвою самі. Тільки за період 1904–1908 роки за виступи проти представників державної влади було покарано 670 осіб, за виступи проти уніатського духовенства — заарештовано і оштрафовано 1580.24

Так коротенько ми охарактеризували релігійне та суспільно-політичне положення нашого народу, щоб відчути дух і атмосферу того часу, коли прп. Алескій розпочав своє місіонерське служіння.

Розділ ІІІ. Початок місіонерської діяльності преподобного Алексія Карпаторуського.

Народу потрібен був мудрий керівник, добрий пастир. Для рішення цього питання, на одному з православних зібрань було вирішено відправити Олександра Кабалюка в Київ, де його люб’язно прийняв намісник Києво-Печерської Лаври архімандрит Амвросій. Докладно ознайомився із положенням православного населення в Закарпатті, він влаштував йому зустріч з митрополитом Київським Флавіаном, членом Священного Синоду. Митрополит висловив глибоке співчуття карпаторусинам, але послати православного священика не міг, так як це визвало б сильне незадоволення і ворожнечу з боку австро-угорської влади. З другої сторони, згідно з канонічними правилами він не міг вмішуватися в юрисдикцію іншої церкви. І тільки порадив звернутися в Житомир до єпископа Антонія, який цікавився духовним життям Карпатської Русі. Його Олександр вдома не застав. Придбавши декілька православних книг, він повернувся в своє рідне село Ясіня.

Після прибуття Кабалюка з Києва, знову було зібрано таємне православне зібрання у с. Білки Іршавського району в будинку чоловіка за прізвищем Біров, де було вирішено поїхати Олександру з його односельцем Яковом Борканюком до Почаївської Лаври. Тут відбулася їх зустріч з єпископом Антонієм (Храповицьким). Докладно ознайомившись по розповіді з життям і потребах карпаторусинів, владика запропонував Олександрові вступити до числа братії, прийняти монашество і вже священиком повернутися до рідного краю.

Почувши запрошення владики Антонія, Кабалюк сказав, що в даний час він не може цього зробити. Так як народ з нетерпінням чекає його повернення, а через рік поступить в число братії.

Споряджений книгами він повернувся з Почаєва додому і продовжував свою проповідь Православ’я де тільки було можна. “Чим більше в нас було книг, - згадував отець архімандрит, - тим більше було кружків псалтирного читання, а це сприяло укріпленню Православ’я”[23] Люди знайомились зі святою Афонською Горою, з Палестиною і іншими святими місцями.

В 1907 році в с. Ільниці було вирішено направити Олександра на святу Афонську Гору, щоб привезти звідти православні святині.

Наступного 1908 року при сприянні Російського Палестинського Товариства, через Київ і Одесу, на св. Пасху відправився в Палестину. В Єрусалимі, на подвір’ї Руської Місії прожив близько двох місяців, відвідавши всі святі місця.

На Св. Трійцю прибув на Афон у Свято-Пантелеймонівський руський монастир, де число братії в той час було понад дві тисячі. Серед них подвизався монах В’ячеслав (Агоста), родом із с. Березова*, який познайомив його зі схімонахом Генадієм Святогорцем – відомим руським духовним письменником. Разом з ним майбутній монах відвідав всі монастирі св. Гори Афонської, де жили “иже в телеси безплотнии и Божии воистину – человеци, Афон весь освятился столпы Горы огненнии, стоящии с любовию и радостию перед Богоматерью Пречистою, яко созерцатели в Божественном видении”[24]

Настоятель монастиря архімандрит Мисаїл з любов’ю уважно вислухав розповідь Кабалюка про важке становище православних в Карпатській Русі.

8 липня в свято на честь Казанської ікони Божої Матері, Духовною Радою монастиря було вирішено урочисто приєднати Олександра Кабалюка до православної Церкви. Ось як про це згадував сам преподобний:“ Під час Бдіння мене залишили в притворі, де я сповідався у прекрасного, дуже духовного монаха о. Аверкія. На саме свято Богоматері, перед Божественною Літургією, я стояв вже біля дверей храма, одягнутий у все чисте. Всій братії роздали свічки. Архімандрит Мисаїл з дванадцятьма служащими ієреями і з чотирьма дияконами підійшли до дверей храму, де я знаходився і де здійснилося моє відречення від Римської унії. Мене відвели в храм при співі хора :“Боже ущедри ны и благослови ны ”… і підвели до Царських Воріт. Де я впав на коліна і Архімандрит прочитав наді мною розрішительну молитву”[25]

Причастившись Св. Таїн, Олександр отримав від архімандрита Місаїла ікону Божої Матері “Акафісти зі словами :” Прийміть від мене цю ікону Божої Матері й відвезіть її до свого краю, як благословення святої Афонської Гори”[26]. У даний час ікона знаходиться у Свято-Благовіщенському храмі м. Хуст, на зворотній стороні якої зберігся надпис : “Свята Афонська Гора 1908 года июля 8 дня. Сия святая Икона Пресвятыя Богородицы, подобие видом и мерою чудотворной Афонской Зогравского монастыря, писана и освящена на Афоне и даруется от игумена Русскаго Афонского Пантелеимонова монастыря архимандрита Мисаила со всей о Христе Братиею нововозсоединившемуся с Святою Восточною кафолическою Православною Церковию во святой обители нашей, отныне духовному сыну нашему, рабу Божию Александру Кабалюку, жителю и подданому Австро – Унгарии во благословение ему от святыя Горы Афонския – земнаго удела Царицы Небесная и нашей священной обители во имя святого и славного Великомученика и Целителя Пантелеимона, в благодатную ему помощ от всяких бед, зол и напастей, от всяких врагов видимых и невидимых и во укрепление его в торжественно данном им обещании даже до смерти быть верным и послушным Святой Апостольской Православной Восточной Церкви, ея же Глава есть Всесвятой Господь наш Иисус Христос. Аминь. Пресвятая Богородице, спаси раба Твоего. Мати Божия, просвети всех заблудших. ”

Ця ікона і дотепер находиться там і з великим благоговінням почитається благочестивими християнами.

Після цієї подорожі Олександр повернувся додому як справжній православний, привіз з собою багато святинь і православних книг, де його радісно зустріли земляки, які готові були покласти своє життя за Православ’я.

Про це на Афоні видали брошуру, в якій приводиться короткий нарис із історії поширення Православ’я в Закарпатті і страждання під угорським і католицьким гнітом[27].

Проповідник істини з’являвся на уніатські відпусти, де розказував про своє паломництво по святих місцях.

В наступному 1909 році в Хусті знову відбулося таємне засідання і вирішено відправити Кабалюка до православної Русі, щоб отримати священнослужителя. Постановили відправитися у Чернівці до священика Киселевського і браттям Геровським, щоб проінформувати їх про положення речей і порадитись з ними.

Також було вирішено, щоб в Чернівцях видавалась газета “Віра і Церква”, але щоб вона не присилалася поштою, а передавалася з рук в руки. Ця газета виходила один раз в місяць і редагував її професор Г.Ю. Геровський. Ця історична газета не тільки тайно проникала в Підкарпатську Русь, й посилалась в Росію і в Америку, де знайомила церковно-суспільні кола з православним рухом русинів. Це давало змогу заручитися підтримкою світових держав. Від проф. Геровського Кабалюк дізнався, що владика Антоній та граф В. Бобринський продовжують цікавитись Православ’ям в Карпатській Русі.[28] Таким чином сприятливість місіонерській справі все більше розширювалося і утверджувалася.

Перед Пасхою Кабалюк прибув до Києва, щоб причаститися Святих Христових Таїн, але телеграмою від графа Бобринського був викликаний до Холму для зустрічі з владиками Євлогієм та Антонієм.

Архієпископ Євлогій повідомив йому про свою розмову з оберпрокурором Св. Синоду РПЦ Саблером, який запропонував Олександрові тимчасово оселитися в Свято - Онуфрієвському Яблочинському монастирі на Холмщині.

Олександр з покірливістю прийняв це благословення і зразу відправився в цей монастир, де мав зустріч з графом Бобринським і настоятелем монастиря архімандритом Серафимом(Остроумовим), які запропонували йому вступити до числа монастирської братії. Олександр погодився, але вирішив перед тим поїхати додому, щоб повідомити землякам про результати своєї поїздки.[29]

Прибувши додому він переконався, що за ним давно стежать, - мадярськими жандармами був зроблений обшук. Всі книги було конфісковано, а його самого заарештували, протримати три дні на допиті – відпустили, не знайшовши ніяких фактів, які б вказували на його провину. Але паспорт затримали на всякий випадок.

В Яблочинський монастир він відправився по чужому паспорту. Ризик такої поїздки був великий, але з Божою допомогою, Кабалюк пробрався через два кордони і благополучно прибув до обителі. Тут був відданий під духовне керівництво вченому монаху-академіку, щоб приготувати його до монашества, а також навчити його богословським наукам.[30]

Розділ ІY. Монашеський постриг і священицьке служіння преподобного Алексія.

25 березня 1910 року з благословення архієпископа Холмського Євлогія архімандритом Серафимом послушника Олександра Кабалюка було пострижено в малу схиму з нареченням імені Алексія, на честь Алексія, чоловіка Божого.[31] Духовним восприємником (старцем) його був ієромонах Сергій (Корольов). “Нема іншого такого великого подвигу, подібного подвигу цнотливості і дівственності. Ті, хто чесно хранить безбрачіє, викликають подив ангелів і дістають мученицькі вінці. ”[32] Тепер Олександр здійснив свою завітню мрію. Прийняв монашество, о. Алексій почав вправлятися в благочесті та монашеських подвигах.

Монастирським начальством було прийняте рішення висвятити його на диякона, але так як він не мав документів, які б засвідчували його особу (документи були взяті у нього жандармами), без яких не можливе була хіротонія, вирішено було направити архімандрита Серафима з монахом Алексієм до м. Сочави* на відпуст, де збиралися паломники з різних місць Угорської Русі, які й могли б підтвердити його особу.

Прибувши в Сочаву, їх радісно зустріли угроруські паломники, які вперше побачили руського архімандрита. Вони підтвердили особу о.Алексія, просили і благали архімандрита Серафима ходатайствовати перед архієп. Євлогієм, щоб якомога скоріше рукоположили о. Алексія в ієромонахи, тому що православному населенню дуже потрібен свій священик, бо не мають можливості звертатися з церковними требами в Угорщину.

Особливо наполегливо просили представники з с.Ізи та Великих Лучок, де діти вже ходили в школу будучи нехрещені.[33] Протокол в якому затверджувалася особистість о. Алексія Кабалюка підписали п’ятдесят чоловік із різних сел. Архімандрит Серафим разом з о. Алексієм повернулися в Яблочинський монастир.

Зразу, 11 липня 1910р. відбулося висвячення монаха Алексія на ієродиякона, а через сорок днів – 15 серпня, в день Успіння Божої Матері – на ієромонаха.

З момента рукоположення о. Алексія в ієромонахи і починається його справжня місіонерська діяльність, пов’язана з багаточисленними стражданнями.

"